Ще одним письмовим джерелом є напис на надмогильному хресті, що знаходиться на подвір’ї Арданівської Церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Епітафія написана угорською мовою і в перекладі на українську означає: «Півце-вчитель Іванчо Василь 1824-1890»

Співставляючи дати приходу Федіра Тидіра в Арданово і смерті Василя Іванчо, можна прийти  до висновку, що В. Іванчо був попередником на посаді дяка-учителя (півце-вчителя). Отже, прослідковується закономірність причин зміни півце-вчителів.

            У «Школьной хронике» є ще така фраза: «В селі Арданово из давна находилася греко-католицька школа, в котрой перемінно много учителей церковних действовало». Як би мені хотілося прислівник «іздавна» перевести в числове позначення дати! Але відсутність документованих даних не дозволяє мені вчинити таке дійство. Хоча для історика вважається допустимим правилом: «Там, де закінчуються факти – можна вдатися до авторських роздумів, висловлювати власні гіпотези, застосовувати методи аналогії, екстраполяції».

            Закономірністю є, існування пари соціальних інститутів далекої сивини віків – це християнської церкви і школи. Документи свідчать, що арданівська парафія існувала вже в 1378 р. під цією датою згадується Бережська крайна, в яку входило село Арданово. У 1378 р. угорська королева Єлизавета видала грамоту про вольності жителів крайнянських сіл. У пізнішому часі, в 1466, 1491, 1516, 1523 ці вольності були підтверджені грамотами інших правителів Угорського королівства. Вони діяли до введення урбаріальної  реформи австрійської імператриці Марії-Терези в 1767 – 1774 рр. «Історія Березької крайни виказує вісім із Ардановом на чолі, які не підлягали владі панів і не робили панщини, тільки платили податок властителеві мукачівського замку та виконували службу сторожі й охорони замку». У 1378 р. село згадується в документах Мукачівської єпархії, в зв’язку з побудовою тут церкви і призначенням священика, хоча перша письмова згадка про Арданово припадає на 1364 р.

            В Ардавові існувала печерна церква. Ще тепер, у 2010 р., живуть очевидці, які в 40 роки ХХ ст. побували у печерній церкві, що знаходилась в урощі Саторівня. Це поблизу Богослава:

«Печера була дуже гладка. Витесана, ніби балтами. Її розміри були такі: ширина два метри, висота два метри, довжина більше десяти метрів. У кінці печери, на стіні, був витесаний кам’яний хрест. Розміри входу до печери були дуже малими. Заходити туди можна лише напівзігнувшись. Попри стін печери були витесані камяні лавиці. Вхід було засипано глиною, яка зсунулася з хащі».

Архімандрит Василь Пронін стверджує, що монастирі засновували монахи, а не миряне. У ХІV ст. і раніше монахи часто селились в печерах… «К тому же известно, что в древности епископы обычно имели свою резиденцию в монастырях, которые находились часто не в очень населеных пунктах. Скорее надо обратить внимание на другое, в древности еписопы не носили названия по народностям, а по месту пребывания».

    З 1568 по 1597 р. мукачівським владикою був Василій ІІ, згадуваний у грамотах 1568 – 1597 рр. Кондратович Иреней називає його «ардановській» і зауважує, що він  і «товариші монахи  много страдали от мукачівського пана Жиглунда  Раковція».

            Означення «ардановскій» вказує на те, що він перебував в Арданові, проживав, тут була його резиденція. Тут він жив у місцевому монастирі.

Атанасій В. Пекар стверджує: «Не дивно, що культурно-освітнє життя християнських народів почало розвиватися під опікою Церкви, яка зразу почала організовувати серед них народні школи. Школу при Церкві називали ще «домашньою школою», спочатку при монастирях».

«Дяки рано дзвонили в дзвони, абы люди слышавшие глас дзвонов дети свои до дьяка на молитву и на учение веры христианской посылами. Дьяки же, аще каждоденно звонить не будут и дети собравшиеся винаучовувати не сходят, сих парохи под батогом наместнику для наказания передают. Отец наместник обжалованих буде карати. По первый раз дванадцатма, по другий раз четиринадцатма, по третий раз тридцатма корбачами».

            Стараннями єпископа А. Бачинського було підписано з графом Шенборном у 1778 р. угоду про надання для півце-вчителів у кожному приході 6 кадастриальських угрів землі, житла і шкільного приміщення. Вчителів звільняли від панщини, давали в ерарних лісах  для палива, наділяли пасовисько, дозволяли жирувати  свиней в панських лісах.

1 гольд – це -,57 га.

            Однак, щоб ці пільги для вчителів стали реальністю потребувалося, як пишеться «много десятиліть.. .

            Вже до шкільної реформи 1777 р., до прийняття закону «Ratio EDUCATIONIS» австрійською імператрицею Марією-Терезою, в Арданові був вчитель і значить існувала школа. Звичайно, школа не в сьогоднішньому розумінні її функцій, а школа пізнього середньовіччя і на порозі нового часу. Виникнення церковно-парафіяльних шкіл у ХVІІ столітті в Селах Закарпаття не було вже такою рідкістю. Наприклад, церковна школа в с. Ромочевиця Мукачівського району була створена вже у 1682 р.¹

Протягом останніх десятиліть ХVІІ ст. в Арданові діяла однокласна церковно-парафіяльна школа. Після 1868 р., закону міністра культури і освіти Й. Етвеша, школа в Арданові складалася з двох навчальних курсів:

            а) шестирічного;

            б)трирічного (повторювального).

            Щоденну початкову народну школу повинні були відвідувати всі діти віком від повних шести років до повних 12-ти років. Усі діти після закінчення початкової церковно-парафіяльної повинні були відвідувати так звані «повторні» школи, які працювали з жовтня по березень, у вечірній час. Навчальним планом таких шкіл  передбачалося вивчення Закону Божого, писання та читання, граматика, рахування, описова географія батьківщини, природознавство, співи, гімнастика (з оглядом на військові вправи).²

            Але існуюча влада на розвиток шкільництва ставилася з позиції єзуїтів, які були оприлюднені  в газеті «Свет» у 1870р.: « …строго смотреть за тим, чтобы Рускія кресьянскія дети приучиваемы были не к книгам, но к плугу, сохи ралу и т. п. нужно довести их до нищенства, невежества, чтобы не могли ни деньгами, ни умом помочь себе…».

            Загальну характеристику відношення духовенства до шкільництва відображає О. В. Духнович у своїх творах : «єдино освічені люди на селі священики і ті «только добытку глядающе, нич не стараются о просвещеный народасего прекрасного … тільки Божую літургію отпевають рожденных» ко святому крещенію, а мертвих  ко гробу приведуть и за сія заслуги достойную мзду издерают».

            У 1893 р. заробітна плата греко-католицьких церковних вчителів досягла 300, а в багатьох випадках до 400 форинтів. 

            Протягом 1879 – 1881 рр. служив священиком у Арданові Євменій Сабов (1859-1934). Це яскрава постать в історії нашого краю кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Більш достойного опонента, політичного супротивника, антипода Августина Волошина серед політичного бомонду Підкарпатської Русі нам не знайти. Але цих двох лідерів об’єднувало одне високе почуття  любові до рідного краю. Хоча вони любили його по-різному Є. Сабов серйозно займався школою, був автором шкільних підручників (читанок, граматик), в яких стояв на русофільських позиціях. Перебуваючи в Арданові, а це перше його призначення як душ пастиря він переймався проблемами розвитку арданівської церковно-парафіяльної школи. У 1925 р. був архідияконом Угочанської  жупи.

            Є дані, що Сабов Євменій був рукоположеним у священники в 1885 і був душ пастирем в Арданові до 1887р. Він був головою товариства О.В. Духновича.

            Пам’ятаючть в Арданові про діяльність священика Алексія Коссея протягом 1890 – 1910 рр.² Про нього збереглися народні перекази. Завдяки його зусиллям у 1898 р. було засновано сільське кредитне товариство, а в 1900р. було збудовано ткацьку фабрику. У 1902 р. о. Алексій урочисто відкрив двері у нову школу для учнів III, IV, V, VI років навчання. Школа була возведена на кошти кредитного товариства.³ Це приміщення збереглося і по-сьогодні. Воно складається з трьох класних кімнат і канцелярії управляючого школи. З 1890 р. до 1910 о.Алексій Костей був шкільним головою. А вже у 1925 р. він став архідияконом Березької жупи.

            Відомо що до 1890 р. в Арданівській греко-католицькій школі працював півце-вчителем Іванчо Василь (1824—1890 рр.). Він помер в Арданові На церковному дворі встановлено над його могилою чавунний хрестю З 1890р. до 1936 р. дяко-вчителем,  працював в Арданові Федір Тидір, уродженець села Щербовець Воловецького району. У селі проживають його нащадки. У місцевій школі працює його праправнучка Євгенія Володимирівна Тидір (Копин) – вчителька декоративного мистецтва.

            Першою вчителькою греко-католицької школи від 1902 до 1904 рр. була Марія Товт – дочка доробратівського священика.

            Другою вчителькою – від 1904 до 1910 рр. – була Маргарета Коссей – дочка арданівського священика Августина Даниловича.

            Третя вчителька – від 1910 до 1915 рр. – була Ілона Жаткович  -- дочка дусинського священика.

            Четверта вчителька була Ірма Владимир – дочка ізянського державного вчителя. Вона вчителювала від 1915  до 19191 рр.

            П’ята вчителька – з 1919 до 1927 рр. – Параска Сотак – дочка Лашковського священика.

            Шоста вчителька—від 1927 до 1929 рр. Анастасія Фунданич, працювала як перша державна вчителька.

Всі попередні вчителі працювали, як церковні вчителі. У цей період часу безмінно працював Федір Тидір, як вчитель першого класу, так він працював до 1936 р. і з гордістю сказав:

            «… до старости труждался о своєй цілі – і одного часу не било случая, чтобы школоповинен ученик не знав читати, писати або раховати».

            У 1919 р.,  коли в нашому краї вирішувалася доля державної незалежності і вирі рішення питання: З  ким об’єднатися? Селяни с. Арданово на зборах звернулися до делегатів Хустського з’їзду з заявкою : «Ми хочемо пристати  ід руському народу, ід України ушитко наше село Арданово Іршавського округу». Це дуже знакова заява, ілюстрація державотворчих поривань арданівчан до української соборності. Але нас цікавлять підписи учасників зборів під цією заявою.Проти багатьох прізвищ стояли хрестики. Були, навіть, відбитки великого пальця. Це символи неграмотності селян.

            За соціальними находженнями учительство було переважно вихідцями з попівських сімей. Лиш з 1927 р. з’являються вчителі вихідці з інших соціальних версів. Всі педагоги, які працювали в Арданові до 1 вересня 1935 р. були уродженцями інших населених пунктів Закарпаття. Першим вчителем, який народився в Арданові, став Антоній Федорович Тидір, який 1 вересня 1935 р. прийшов в  Арданівську державну народну школу і став вчити 4 клас. Це був син півце-вчителя Федора Ти діра.

            Вчителі працювали в «Кредитному дружестві» , споживчому товаристві «Господар», яке було засноване в селі у 1934 р. Споживче товариство, як кооператив проводило заготівлю овочів, фруктів, молока, м’яса, лісових плодів, створило сільський магазин, щоб порушити монопогію євреїв на торгівлю в селі, закликаючи селян-русинів дотримуватися принципу трьох « С», тобто « свій до свого, по-своє», що на практиці означало : українці мають купувати товар в українського продавця, товар має бути українського виробника, вітчизняного виробництва. Діловодство   у споживчому товаристві «Господар» виконував вчитель Степан Скрипка , який також був інструктором для споживчих   товариств в інших селах. Управляючий школи О. Дуфинець здійснював діловодство в Кредитному товаристві села  Залужжя. Споживче товариство « Господар» подарувало школі у 1935 р. 100 корун , на які було закуплено 9 пар літніх, спортивних  черевиків для «бідних школоповинних дітей» .

            Зрозуміло, що ці експонати в Ужгород були доставлені членами  «Просвіти»   села Арданово. До існуючої Чехословацької влади вчительство відносилося  з толерантністю. На сторінках « Школьної хроніки» я не знайшов жодного факту ворожого ставлення вчителів до існуючої влади.

Вчителі справно відзначали державні свята, а з нагоди святкування 85 річчя  від дня  народження президента Т.Г. Масарика висадили за пропозицією вчителя Л.Татаріва на шкільному подвір’ї три  липи. Це відбулося після 6 березня 1935 року.¹ До – речі , одна з тих лип збереглася і до-сьогодні. Вона росте на подвір’ї Арданівської  загальноосвітньої школи (старе приміщення) .

            У дрібноселянських господарствах від 2 до 5 га прибуток становив у 20-их початку 30-их  років XX ст. 312 Кч , а в пролетарських (до 2 га ) – тільки 281 Кч⁵ на рік. Наприкінці  20-их років у Закарпатті чехословацький буржуазний уряд встановив 40 видів державних  податків. У 1919 р. на душу населення припадало 15 Кч податків , а в 1929 р. – 171 Кч .⁶ Таке  становище селянських сімей , звичайно, відображалося негативно на стані здоров’я селянських дітей. 17% всіх народжених дітей вмирали до одного року.

Великий Бісмарк скзав, що Німеччину в найтяжчих її часах врятувало вчительство. Ми можемо сказати далеко більше: наше національно свідоме вчительство на протязі дводесятиліття не лише  будило зі сну   своїх сплячих братів, не тільки було носієм національної культури в час найбільших персекуцій, але стало в ряди будівничих своєї державності.

Наші ведучі чинники в багатьох випадках могли звернутися лише до нашого вчительства, і воно ніколи не завело… ось і тепер стоїмо перед історичними виборами до першого сойму  самостійної Карпатської України . І знову припадає весь тягар праці на наше вчительство, щоб виконало  своє велике завдання: освідомити маси. Нехай це  вчительство буде горде на те, що якраз йому припадає історична роль – будування власної держави.³

За партію Августина Волошина, Українське Національне Об’єднання (УНО) в Арданові  проголосувало з 640 голосуючих – 530 – виборців, а проти УНО – 119, тоді як в Доробратові    сусідньому селі за УНО – 81, проти – 812 з 893 виборців.⁴

За начвльний рік 1938/39 помінялися три державні влади: від Чехословацької республіки до Карпатської України і до поневолення Хортистською Угорщиною.

15 березня 1939 р.  Арданово окупували війська хортистської Угорщини. В школі було заведено нові підручники . Зберігся шкільний підручник, який складений на основі граматики Є.Сабова.

Мова цього  підручника це суміш церковнослов’янських , російських слів з місцевими діалектами.

Так як  титульна сторінка підручника не збереглася, то судячи по змісту і формі викладу матеріалу він подібний до читанки. Посібник дуже заполітизований, і має яскраво виражену  про мадярську орієнтацію. На с.33 оповідання « Наша отчизна»  починається реченням : « Я гордий на то, что живу вь нашей прекрасной мадьярьи.Она есть найкрасшей  крацной  света…Говорять, что если земля есть  Божіей шапкой, то Мадьярія есть на сей шапке букетом.» На стор. 37 поміщено оповідання «Наш регенть»., присвячене 71 річниці з дня народження М.Хорті. Тут є таке речення: « 15 марта 1939 года освободилася и наша земля и опять присоединилася к Мадяріи,   зато и нашей краиной управляет наш разумный и всеми нами любимый великодушный витязь надьбанскій Николай Горти. Да живет на многая и благая  лета!»

 4 квітня 1939 р. вчительська корпорація Арданівської державної школи склала присягу вірності Угорській державі. У школі продовжувало навчатися 250 учнів.¹ Ті ж самі вчителі почали відкривати істини своїм вихованцям «по – новому », що « сь мадярами ми жили тысячу лет  во братской дружбе. Теперь снова заживеме по братски. Будеме имь посылати изь нашихь горь дрова и соль , а они намь пшеницу, солонину и другие продукты для еды. И такь мы навяжеме сильну дружбу сь братскимь мадярс к имь народамь, чтобы ьольше разь никогда не разставатися сь нимь»

Керівництво школою перейшло у   компетенцію угорського військового управління в Мукачеві, яке почала займатися   немотивованими  переміщеннями вчителів, щоб у корені знищити дух українського національного державотворення у Карпатському краї.

Вчителька З.Чловечко була 01.05.1939 р. переведена в школу Зняцево-Драгиня , Анна Угрин – до Яблунева, а М. Башинська --  до Лалова. А В Арданові був направлений вчителем управляючий школою в с. Бобовищах Іван  Кречковський і вчитель школи в Лохово Микола Повхан. Це  була їм кара за співчуття і симпатії до Карпатської України. На п’ять років шкільне життя було покрито саваном угорської окупації. Школа була оголошена русинською і йшла її поступова деградація з семи класної до так званої  тривіальної школи по-угорськи ELEMI.² Угорці не хотіли зробити з GENS FIPELISSIMA, освічених людей, а дати йому стільки освіти , щоб міг по-рабському задовольняти їх метрополійні  ненаситні апетити. Результати роботи цих шкіл  було те,  що вони   давали належну для тих часів освіту , але через матеріальні нестатки і через високу плату за навчання у університетах ніхто з арданівчан не зміг закінчити вищі навчальні заклади. Протягом 1910 по 1945 рр. лише 11 осіб змогли одержати документи про закінчення середніх і середньо професійних  закладів освіти .³

 

Розвиток школи в селі Арданово у післявоєнний період

 

            Це період становлення освіти в умовах Закарпатської України. Дослідники називають його шостим по числу періодизації розвитку¹ . Це був той час, коли « мадяри повтікали, чехи ще не прийшли , а руські лише придивлялися.» ²  . Тоді мали місце дивовижні поєднання різних влад і порядків , але поступово  день за днем ставало явним те, що в краї утверджується радянські форми держави і норми суспільного життя. Все більших розмірів досягав процес радянізації, який роз поширювався по вертикалі піраміди влади і по горизонталі існуючих теренів новоутвореної Закарпатської області у складі УРСР.

            27 жовтня 1944 р. село було визволено від німецько- фашистських і угорсько- хотинських окупантів.³  Сільськими справами почав керувати Народний комітет . Членами народного комітету були обрані на зборах жителів села, а якщо по – правді говорити, були призначені  і утверджені на посадах , політпрацівниками Червоної армії або командирами радянських партизанських загонів.

             І у вересні , і у жовтні , і у листопаді 1944 р. школа в селі не прийняла навчання . Вчителі у перші два місяці вчили так, як  цього вимагала мадярська окупаційна влада.

Навчання було дозволено проводити русинською мовою по граматиці Гарайди. Школа була однокомплектною . Управителем її був Омелян Дуфинець. Такою вона залишалась на порозі 1945 р.

             У 1976 р. я мав нагоду розглядати , вивчати класний журнал Арданівської школи 1944 \ 1945  навчального року . Він був зроблений з загального , об’ємного зошита великого формату , де кольоровими олівцями було розписано розклад уроків на кожний

 день тижня . Я зауважив таку обставину , що в цей період вчителі і учні святкували однакові релігійні свята і знаменні дати , червоного календаря ( так називали радянські державні свята ). Ці дні в школі  були вихідними . Наприклад , в листопаді 1944 р. вихідним був день Архистратига Михаїла  ;  у грудні  день святого Миколая , Зачяття Святої Анни ;  у січні – всі різдвяні свята . Вже  аж у травні 1945 р.  почали святкувати Міжнародний день солідарності трудящих всіх країн . Це вже комуністичне торжество. У журналі великими буквами записувалася  назва свята .⁴

             20 квітня 1945 р. було прийнято Декрет Народної Ради закарпатської України про перехід шкільного виховання у відання держави , за якими « школи всіх категорій та ступенів , а також дитячі садки – материнські школки, захорони на території  Закарпатської України відділялися від церкви , інших  форм приналежності  і переходили у відання  держави.⁵

             Оскільки доля краю взагалі , а села Арданова зокрема , були визначені в кремлівських кабінетах № вождем усіх часів і всіх народів « . Й. В. Сталіним : бути у складі « Союза нерушимого …, то після підписання 29 червня 1945 р. радянсько- чехословацького Договору  Закарпатська Україна  де – факто і де- Юре втратила статус

і стала адміністративно – територіальною одиницею УРСР.

Указом  президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. в складі Української  РСР  було створено Закарпатську область .¹

Це був останній епізод у « збиранні українських земель генералісимусом Сталіним «. На цьому  закінчився   короткий народно- демократичний процес по створенню справжньої народної школи в селі .

            Декретом НРЗУ від 20 квітня 1945 року Арданівська школа була переведена у державне підпорядкування  і почала працювати за єдиною програмою радянської системи  шкільної освіти .Ще раніше , у січні 1945 р.  було заборонено в школі викладати Закон Божий .²  Згідно Постанови Раднаркому СРСР від 08.03.1943 р. вже у 1944 \ 45 навчальному році  повсюдно запроваджувалося семирічний термін навчання. ³

Впродовж грудня 1944 р. та січня лютого 1945 р. відділ у справах освіти Народної Ради Закарпатської   України ( дальше НРЗУ ) розробив і затвердив нові навчальні плани для всіх типів шкіл.⁴

            Аналізуючи , протокол педрад Арданівської семирічної школи у вересні 1945 р. можна зауважити назрівання конфліктної ситуації в педколективі.  Серед вчителів йшла суперечка щодо мови викладання навчальних предметів . Одні стоять  на позиції щодо вживання у навчанні зрозумілої для дітей рідної материнської русинської мови. Цю

групу очолював  управляючий школи Дуфинець Омелян Іванович . Інші , навпаки , вимагали використовувати на уроках українську літературну мову, вважаючи русинську мову недосконалою , вказуючи на відсутність в ній наукової термінології . Особливо захищав українську мову , як мову навчання Якима іванг Іванович . Він обвинуватив завідувача школи  ( директора ) Дитинця О. І. в консерватизмі  « мадяронстві « навіть, в антирадянських настроях . Протоколи закінчувалися трьома великими літерами Д. Я. В.

У 1976 р. автор цих рядків спитав у Якими І. І., що вони означають .

Останній відповів : « Дивись як сказано вище . «

Слухи про конфлікти вийшли за межі школи і Дуфинець О. І. понижений по службовій лінії , з посади директора був переведений на посаду вчителя початкових класів.

            Народившись на Ужгородщині в с. Сухе , в 1902 р. Омелян Іванович , переживши п’ять держав ,  опинившись в шостій – УРСР, відчув на своїй долі всі принади тої держави , « где так вольно дышит  человек « . Позаду залишилось десятиріччя стажу на посаді управляючого школи в с. Арданові ( 1935 – 1945 рр. ), а попереду клопітка вчительська робота серед малечі аж до вибуття на пенсію 28 серпня 1966р.⁵

             На з’їзді педагогів Закарпатської України , що відбувся 23 грудня 1944р.було прийнято рішення: «… Коли народ Закарпатської України одноголосно оголосив бажання воз’єднатися  з Радянською Україною, значить, і навчання в школах необхідно будувати за принципами радянської педагогіки»⁶. У школі зразу вводиться для навчання російсько мова і література, географія,  Конституція СРСР і УРСР.

            У 1945 р. оголошується ще одне гучне рішення: про перехід до обов’язкового семирічного навчання. Звичайно, рішення, плани – «аероплани можна було приймати найграндіозніше. Але реальність нівелювала їх бажану результативність».

            У селі в школу пішло ще більше учнів. Крім того, в Арданівську семирічну школу в 1946/47 навчальному році в п’яті класи влився контингент учнів з Мідянської, Дунківської початкових шкіл. У 5 «А» класі тоді налічувалися 35 учнів,¹ школа не була готова для виконання таких завдань: ні матеріально, ні кадрово, ні духовно, ні ідейно. Щоб компенсувати відсутність цих необхідних для роботи чинників великий тягар праці було покладено на плечі вчителів післявоєнного періоду…

            Щоб дати учням вчителя було вирішено дозволити викладати у школах випускникам закарпатських вчительських семінарій 20-30-40 рр. ХХ ст. на роботу приходять Тидір Павло Федорович (1. ХІІ. 1944 р. – дата призначення на роботу), його дружина Тидір Ганна Михайлівна (16.01.1945 р.), Ільньо Іван Іванович (01.09.1946 р.), Михайлець Іван Ілліч (01.02.1946р.), Маріаш Іван Іванович (15.09.1946 р.), які закінчили учительський семінарій або гімназії. Голод на педагогічні кадри змушували керівництво школи приймали на роботу, сіяли вічне, розумне, добре працівників дуже далеких від педагогічних спеціальностей. Для цього годились випускники середніх шкіл і Кальок Іван Михайлович (07. ІХ. 1949 р.) – вчитель ІІІ класу; Рейті Іван Ількович (10.VІІІ.1950 р.) – старший піонервожатий; Варга Ганна Павлівна (22.08.1951 р.) – учителька ІІ класу; Митрик Михайло Іванович (26. ХІІ.1951 р.) – старший піонервожатий ; Мигович Йолана Юріївна (23 серпня 1950 р.) – вчителька німецької мови; Бобич Марія Іванівна (04.ІІ.1953 р.) – учителька російської мови; Брудера Ганна Василівна (12.І. 1954 р.) – вчителька І «Б» класу; Худан Михайло Михайлович (15.08. 1959 р.) – учитель біології.²

            Дивуватися можна, якими вітрами доля занесла в Арданово трудитися на педагогічній ниві бойового офіцера, учасника Великої Вітчизняної війни (далі ВВв), кавалера орденів ВВВ ІІ ступеня, Красного Знамени, уродженця Куртини, вольцовщика по-професії Лазарєва Івана Федотовича 20.ХІ.1946 р. він влаштовується на роботу вчителем фізкультури.³

            10.08. 1951 р. до роботи у шкільній бібліотеці приступив росіянин Посторонків Володимир Микитович, який народився у 1886 р. у м. Курську, а в 1925 р. закінчив Празький педагогічний інститут і одержав спеціальність «вчителя російської мови і літератури». Ще тепер у шкільній бібліотеці зберігаються книги, оформлені його каліграфічним почерком.⁴

            Такий деталізований огляд рівня освіти, спеціальностей, кваліфікацій педагогічних кадрів Арданівської семирічки 1944 – 1950 рр. дає нам можливість уявити стан викладання предметів, хоча би на задовільному рівні.

Важко прогнозувати поступ школи у ретроспективному погляді без участі в її роботі учителів, яких направив уряд Української РСР зі східних областей Закарпаття.

            1 вересня 1945 р. в Арданові прибувають Галенко Валентина Трохимівна – випускниця Миколаївського учительського інституту, викладач української мови та літератури;  Дубова Антоніна Василівна – випускниця Артемівського учительського інституту, вчителька математики і фізики; Корсун Ольга Артемівна – випускниця Чернігівського учительського інституту, вчителька історії і географії; Пономаренко Любов Тимофіївна – випускниця Ніжинського учительського інституту, вчителька української мови та літератури.⁵ Ці кадри стали фундаторами школи другої половини ХХ ст. романтики по-натурі, закохані у свої предмети, вони цеглинка за цеглинкою возводили на протязі десятиліть духовну будову і матеріальну споруду Арданівської школи.

            Особливо слід відзначити роль Дубової А.В., після заміжжя, одержала прізвища чоловіка -- Якима А.В. Сімейна пара дружнім тандемом, стала тою цементуючою силою, тими вмілими лоцманами, які вели шкільний корабель серед рифів і «дев’яти валів» водних просторів освітянського моря. Довгих тридцять п’ять років спрямовували його до світла маяка Досконалості, Компетентності, Гармонії, Гуманізму.

            З 15 листопада 1945 р. директором школи був призначений 26-річний юнак Якима Іван Іванович. Якима Іван Іванович народився 2 лютого 1919 р. в с. Арданово у селянській сім’ї. Закінчив народну сільську школу, а потім Білківську горожанську. Щоб продовжити навчання сила, його батько продає двох волів. Іван Іванович поступає в Ужгородську вчительську вчительську семінарію, відому прапавандію, де виховувалися істинні  українські патріоти. Після  Віденського арбітражу вчительську семінарію евакуювали з Ужгорода до Севлюша (Виноградова) . Коли почалися бої за  Карпатську Україну, юні семінаристи, очолювані професором  Яковом Голотою, рухалися до Красного поля,
 Щоб захистити столицю держави – м. Хуст. Але не дійшли… Юнак чудом уникає арешту з боку окупантів угорських властей. Але радянські слідчі органи не простили йому тих юнацьких поривань до українського державотворення.

            Через 30 років після пам’ятних днів Карпатської України, його ім’я боялися згадати в «Історії міст і сіл УРСР. Закарпатська область». Зауважте, що І.І. Якима був одним із співавторів нарису про с.Арданово. у 1969 р. тут зазначалося: «Більшість вчителів села – це колишні учні Арданівської школи . Нині цю школу очолює син колгоспника Федір Дуфинець»¹. Це один із мільйонів прикладів фальшування фактів у радянські часи. Справа в тому, що тоді директором школи був Якима І.І., а Дуфинець Федір Омелянович був сином вчителя Арданівської школи Дуфинця Омеляна Івановича, і в Арданівській школі не працював. Радянська система мстила тим, хто посмів любити свою Батьківщину.

            У 1955 р. закінчив заочне відділення історичного факультету Ужгородського державного університету. Людина ерудована, начитана, добре знав політичне життя Чехословаччини, Угорщини 30-их років ХХ ст. Володів угорською, словацькою, чеською, німецькою, російською мовами. Самостійно навчався друкувати на друкарській машинці «Москва».

            Прояви захоплення історією були реалізовані ним: це створення кімнати – музею історії рідного села у 1967 р. написав «Нарис історії села Арданово», а у 1969 р. у співавторстві з В. Худаничем написав історичну довідку про Арданово.² вклав багато сил  та енергії, щоб зібрати документи про арданівське повстання в селі 1921-го року.

            Але характеру справжнього історика-дослідника в нього не було, не мав ґрунтовної фахової підготовки, бо на історичний факультет пішов не за покликанням душі. Такий вибір заставили його зробити обставини: займати керівну посаду без вищої освіти було дуже ризиковано. Мені здається, тепер, що в його особі тріпотіла велика душа ботаніка. Дуже любив щепити на підщепи культурні сорти плодових сортів дерев. Перед фасадом школи створив прекрасний розарій. Його мрією було створити в шкільному салі дендрарій. І те, що йому вдалося зробити, заслуговує оцінки. Було висаджено і вирощено різні екзотичні рослини: айланти, вавілонські верби, японські вишні (сакури), тамариски, ту, кипариси, платани, кінські каштани, самшити, гортензії, глечедерії, жимолості, тюльпанне дерево, модрини, барбариси і т.д. На кожному дереві була табличка з написом назви дерева.

Велику увагу приділяв естетичному вихованню учнів. У оформленні школи прагнув досягнути гармонійності і естетичної довершеності. На все життя зберіг навики і уміння ручної праці, які він засвоїв у Білківській горожанці. Тому майстерно виконував палітурні роботи, вдало виготовляв саморобне шкільне унаочнення.

1. Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область. К., 1969. – с., -- 307.

2. Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область. – с., -- 301-307.

 

            Можливо, це особисте враження, але Іван Іванович не захоплювався будівництвом. До цього в нього не лежала душа. Є виняток. У 1967 р. завершив будівництво чотирьох класних приміщень. Це були просторі,, світлі, сучасні класи. На такий крок його заставили піти критичні обставини. Колишня дяківська школа ось-ось мала розвалитися і тому Якима І.І. звернувся до місцевого колгоспного керівництва з проханням про допомогу. Народним методом було здійснено цю добудову до попівської фари.

            Добре грав на скрипці, читав партитуру хорових творів. Понад 30 років керував учнівським та сільським хорами, в репертуарі яких було чимало народних пісень.

            Учні І.І. Якими пригадують, як він часто наголошував ,що любов до народної пісні допомагає йому переносити труднощі, робить життя змістовним і позитивно впливає на стосунки з іншими людьми. Ці вислови прослідковуються в усій його педагогічній діяльності.

            Дотримувався правил етикету, одягався зі смаком але не крикливо, мав почуття міри, міг себе бачити чужими очима.

            Будучи директором школи, багато років, з бігом часу ,змінював свій стиль керівництва колективом. Спочатку у нього проявлявся авторитарний стиль, який у 70 рр. поступово набирав педагогічного характеру, а в останній рік роботи став і ліберальним.

            Коли Якимі І.І. становилось 60 років, 2 лютого 1979 р., на другий день не вийшов на роботу і більше в школі не працював. Пізніше про це він сказав: «Я школі віддав все, а вона забрала у мене ще більше…»

            За багаторічну роботу у вихованні, навчанні учнівської молоді був нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України».

            З 1945  по 1979 рр. працював а Арданові директором школи.  В історії школи цей час є по-справжньому «якимівською ерою» , яка зробила свій відбиток як на вчителів ,так і на учнів.

            Талановитою вчителькою стала Пономаренко Любов Тимофіївна, яка на протязі 1948-1966 рр. виплекала цілу плеяду українських філологів.

            Післявоєнний час для закарпатців всіх соціальних верств і вікових категорій був важким випробуванням. У селі почалася колективізація і розкуркулення селян, руйнування віковими сформованими патріархально-індивідуальний лад життя, з людських мізків «залізом і кров’ю» виганялись думки про Бога Всевишнього, а насаджувалися ідеї Маркса-Леніна. У 50-х роках колективізатори задля того, щоб змусити селян іти у колгоспи вирішили змінити тактику, від тих, хто не йшов добровільно-примусово у колгосп, відтинали сімейні земельні наділи аж до порога хати. На одного члена колгоспу виділяли 25 арів землі та по одній буханці хліба з гороху кожного дня. «Ой виділи би ви тот хліб, такий зелений, порепаний, твердий, абйо їлисьме, бо час тяжкий бив. Тяжкий товди час бив, мучилисьме. В той час ходили в клочаних сукманах і гумійових чоботах, інакшого вбрання на кожен день люди не знали. Але й правда била…»¹

            Жителька с. Арданова у 1950 р. за вироблену річну норму. 120 трудоднів, одержала 108 карбованців і 28 коп. зарплатні.²

            У таких умовах виростала післявоєнна дітвора. Голодна, обтерта з великою жагою до знань і з великим розумінням того, що шлях до кращого життя починався тільки зі школи.

            До 14 грудня 1947 р. по всій території СРСР існувала карткова система для міського населення по забезпеченню продуктами харчування і найважливішими промисловими товарами.³ сільське населення було відсторонене і від такої турботи

1. Сенишин Роман. Про Сталіна, «колгоз» та «чорну книгу»… //Неділя. 17-23 листопада 2007 – с., 2 б.

2. Там же.

3. Історія Української РСР. У восьми томах десяти книгах. т.8. Книга перша. К., 1979. – с., 98. 

 

держави. Воно животіло само по собі і виживало як могло. Вчителі були прирівняні до

міського населення.

Ось яка була місячна норма навчання за картковою системою на  одного вчителя в гірських селах Закарпаття у жовтні 1945 р.:

хліб – 700 грм. на день;

                                               борошно – 1500 грм. на місяць;

                                               крупа, макарони – 1500 грм. на місяць;

                                               м'ясо, риба – 4400 грм. на місяць;

                                               жири – 1000 грм. на місяць;

                                               цукор – 1000 грм. на місяць;

                                               сіль – 1000 грм. на місяць;

                                               1 шт. мила господарського на місяць;

                                               1 шт. мила туалетного на  місяць;

                                               25 грм. чаю на місяць;

                                               10 000  грм. картоплі на місяць;

                                               300 шт. сигарет на місяць.¹

            3 листопада 1944 до січня 1946 рр. у час існування Закарпатської України вчителям зарплату виплачували і пенговами, і кронами, і карбованцями. «Курс денег таков: за советский рубль – один пенг, за один пенг – четыре кроны».²

            Вище наведений перелік продуктів, як місячна норма споживання, не видавалися вчителям безплатно. Вони мали можливість їх купити за свою зарплату, попередньо одержавши продуктову карточку. Варга Ірма Михайлівна, вчителька початкових класів, ветеран педагогічної праці згадує:

«Вчителям не давали продукти, промислові товари за рахунок держави. Були введені карточки і всі товари їм видавали по карточках, після оплати їх вартості грошима. Якщо хтось загубив карточку, тоді товари не продавали, хоча людина мала гроші для їх ціни»³.

1. Воз’єднання. Збірник архівних документів і матеріалів. Серпень 1944 – січень 1946 рр. Про воз’єднання Закарпатської України з  Радянською Україною. Ужгород. 1999. – с. 264.

2. Воз’єднання. Збірник архівних документів і матеріалів. – с. 136.

3. запис зробила учениця 11 кл. Арданівської ЗОШ І-ІІІ ст. Осійська Марина зі слів Варги Ірми Михайлівни, жительки с. Арданово №    , 193   народження. Запис зроблено 15.01.2011р. в с.Арданові.

4. З історії РСР. У восьми томах десяти книгах. том восьмий. – с. 98.

5. Кенийз Михайло. Державна позика.//. На стежках життя. Ужгород. 1999. – с., 38.

 

            Треба схвально оцінити діяльність радянської влади у боротьбі з неграмотністю і її зусилля охоплення навчанням всіх дітей шкільного віку. Є дані, що у 5 класі 1950/51 навчального року, серед дітей 1938 р. народження вчилися разом і діти  1934 р. народження. Класи були гіпервеликі, переповнені дітлахами до краю. У 1946_47 н.р. у 5-а класі навчалося 35 учнів.¹ Така кількість учнів була і в інших класах.

            Варга Ірма Михайлівна згадує, що у 1950/51 н.р.в Арданівській семирічній школі було сім класів. У класі з найменшим числом учнів було 25 дітей.²

            Вдивляєшся в обличчя дітей, зафіксованих на світлинах 40-50 рр., і зауважуєш в дитячих очах таку жагу, тягу до знань, таку природну простоту і відкритість дитячої душі, що перестаєш замічати жалюгідність і бідність їх вбрання і виникає якась така жалість до них, післявоєнних школяриків, що аж щемить серце. У нас, педагогів ХХІ ст., є велика ностальгія за післявоєнним учнем, який істинно йшов через терній до зірок.

            Через матеріальні нестатки, бідність, яка зазирала зі всіх кутків хати, елементарну відсутність одежі, взуття діти пропускали систематично уроки. За даними обліку відвідування занять учнями 5-А класу у 1946/47 н.р., у вересні 1946 р. з 35 учнів школу відвідували лише одинадцять школярів. Ситуація з відвідуванням не покращилась і в наступні місяці.³

            Аналізуючи  ту пунктуальність у фіксації пропусків занять учнів в 1946 р., приходиш до невтішного висновку. Ми, педагоги Хні ст., виглядаємо перед нашими попередниками, м’яко кажучи, дволичниками, лицемірами, а точніше – фальсифікаторами. Ви уявіть собі, у жорстокий час репресивного сталінського режиму, вчитель чесно вів записи в журналі, фіксував кожний пропуск занять. Тоді, виявляється, вчителі не боялися говорити правду відкрито. Вони могли сказати про себе словами Великого Кобзаря: 

                                   Ми не лукавили з тобою,

                                   Ми просто йшли;

                                               У нас нема

                                   Зерна неправди за собою.

            Вже у 1945/46 н.р. у школі створюється пенсіонерська організація. Перший піонерський загін був названий іменем молодогвардійця Олега Кошового, а піонервожатою його було призначено вчительку історії і географії Корсун Ольгу Артемівну, учасницю Великої Вітчизняної війни. Головою ради загону був Кобаль Антон Васильович, який пізніше працював партійним комуністичним організатором колгоспу імені Горького, а в наступні роки директором Приборжавської середньої школи. Загін нараховував 15 піонерів. Барабанщиком загону був Митрик Михайло Іванович. Через декілька десятиліть він стане відомим художником-графіком, членом Спілки художників СРСР. Прапороносцем призначили Станинця Василя, який в майбутньому стане вченим-хіміком. Все своє життя присвятить науковій роботі в науково-дослідницькому інституті м. Києва.

            Після Корсун О.А. старшим піонервожатим Арданівської семирічної  коли працює Рейті Іван Ілліч. Після Рейті І.І. старшими піонервожатими в школі працюють Будера Ганна Василівна, Сочка Марія Василівна, Митрик Михайло Іванович, Сочка Марія І., Феєр Ганна Юріївна, Попович Ірина Олександрівна, Варга Наталія Олександрівна, Лакатош Наталія Михайлівна, Ільньо Валентина Юріївна, Алієва Марта Фінкретівна. Чим займалися піонери? Незважаючи на велику заколітизованість і наслідування армійських порядків ця дитяча організація проводила різноманітні види діяльності. Перший піонерський загін зробив у той час багато цікавих справ. Піонери загону впорядкували подвір’я  біля школи, посадили ялинки, горіхи, заклали ялинковий ліс в урочищі

_____________________________________________________________________________

1. Класний журнал 5-А кл. Арданівської Семирічної школи. 1946/47н.р. – с., 1

2. Запис зробила учениця 11 кл. Арданіської ЗОШ І-ІІІ ст. Осійська Марина.

3. . Класний журнал 5-А кл. – с., 4-6.

«Кошари.»¹.

            Піонери вивчали біографію героїв-молодогвардійців, розшукували матеріали про Учасників Великої Вітчизняної війни, зустрічалися з добровольцями-односельчанами, які брали участь в розгромі фашистської Німеччини. Піонери збирали матеріали для ленінської кімнати, експонати для історико-краєзнавчого музею школи, вивчали історію повстання селян в с. Арданово в 1921 р., вивчали історію виникнення рідного села, досліджували пам’ятку археології – городище  Богослов, здійснили походи по стежках партизанського загону Д. Урсти. – І. Прищепи.

            Піонери брали участь у суспільно-корисній праці. В школі часто організовують суботники та недільники, під час яких піонери допомагали радгоспу. У 1971 р. піонери зібрали 3300 кг металевого брухту та 500 кг макулатури²,  а протягом 1977 – 1978 н.р. вони зібрали 1,2 т макулатури, 2,5 т металобрухту, 1,4 т. попелу та 2 ц курячого посліду.³

            Піонери прагнули добре вчитися. У 1977-1978 н.р. з 253 учнів вчилися на «відмінно» -- 55. на оцінки «4», «5», так звані «ударники» -- 75. відвідування школи становило 98,4 %, якісний показник – 51,3%. Кращими учнями школи в цьому навчальному році були: Шанта Тетяна, Станинець Марія, Єдинець Богдан, Калабіжка Віра, Копин Іван, Бабинець Ганна, Станинець Тетяна, Попович Іван, Гарапко Ганна, Попович Ганна, Хрипта Н., Феєр Євген, Тидір Володимир, Калабіжка Ірина, Станинець Ольга, Матьола Ігор.⁴

            Все ж таки робота піонерської організації була дуже заіделізована, спрямована на служіння комуністичній партії, а не Батьківщині. Ось під якими девізами, лозунгами працювали піонери: «Нас кличуть його заповіти, нам сяють його безсмертні діла Ілліча», «ми вірна зміна твоя, комсомол», «Піонери всієї країни, справі Леніна вірні», «Ми дружбою ленінською сильні», «Ім’я Леніна в серці кожного, вірність партії справою докажем », «Идем дорогой Ленина, дорогой Октября». Багато корисних справ піонери присвячували річницям, ювілеям Великої жовтневої соціалістичної революції, з дня народження В.І. Леніна, з дня створення колгоспу (ВЛКСМ), з дня створення піонерської організації.

            У кінці 80-их років ХХ ст. у піонерській організації школи виникає така форма роботи, як збір коштів на якісь фонди, на якісь рахунки. Так у 1989 р. всі зібрані кошти були переведені на рахунок №70024, а у кінці 1989 р. -- №700409 на допомогу зруйнованим містам  Ленінакану , Спікату, Ахурян (Вірменія).⁵ В мене виникає великий сумнів, що ці кошти дійшли по-призначенню.

            Піонерська організація перестала існувати в 1990/91 н.р.

            Діяла в школі і комсомольська організація, яка створювалася з учнів найстаршого класу. Її робота проходила майже в тих самих параметрах, що і в піонерській організації.

            Вже з 50-их років ХХ ст. в Арданівській семирічці питання з кадрами маже було вирішено. Навчальні предмети починають вчити спеціалісти з відповідною кваліфікацією. Це були випускники мукачівського педучилища і Ужгородського державного університету. Початкові класи повністю були забезпечені класоводами з середньою спеціальністю. Але іноземну, російську мови, фізичну культуру, географію, хімію, біологію, трудове навчання вчили педагоги без відповідної освіти і спеціальності.

            Робота школи починає ставати впорядкованою, стабільною, прогнозованою. Педколектив працює над створенням шкільних традицій, сюжетів учнівських заходів,       

____________________________________________________________________________

1.Лтопис піонерської дружини імені О. Кошового Арданівської В.Ш. Арданово. – 1965. – с.1

2.Літопис піонерської дружини імені О. Конового. Арданівської В.Ш. – с., 16.

3. Там же; -- с. 18.

4.Там же.

5. Там же; -- с., 34. 

 

 

сценаріїв відзначення знаменитих дат і впровадженням в життя нової радянської обрядовості.

            Дуже важко йшла адаптація закарпатських школярів до норм вживання української  літературної мови на уроках і в позакласній роботі. Справа в тому, вдома, у побуті діти говорили місцевою говіркою, русинською материнською мовою, а у школі чули українську літературну мову, яка для них була незрозумілою. Це на перших порах знижувало очікувані результати від навчання. Підвищуванню якості навчання в школі сприяло також запровадження для учнів, які закінчували початкову й семирічну школи обов’язкової здачі екзаменів, введення в усіх школах «Правил для учнів», цифрової п’ятибальної системи оцінки успішності.

             Дитяча душа зіткнулася у шкільному світі з «войовничим атеїзмом». Маленька дитина ніяк не могла розсудити, хто говорив правду. Батьки вдома научали її, що Бог, Богонько править всім світом. Вчителі, навпаки твердили, що Бога немає, а все, що відбувається – це втілення у життя заповідів великого Леніна і рішень Комуністичної партії . Відкривши «Буквар»,на першій сторінці дитина бачила усміхнений лик бога-Леніна і починала науку з віршика:

 

                                   Сталін – наш батько, Сталін – наше сонце…

 

Вже у першому класі починалося ровоєння душі людини,  вироблялися риси пристосовництва і форм муваввся принцип способу існування: «Думай, що хочеш, але роби те, що наказує влада». Радянська система освіти у виховних цілях ставила завдання «виліпити гомо совєтікус», спрямувати молоде покоління на «верную дорогу». Але результати були інші:

 

                                   Що робити нам з долею убогою?

                                   Де рятунок шукать від біди?

                                   Все життя йдемо «верною дорогою»,

                                   А виходимо все не туди.

           

            Актуальним завданням для проведення уроків фізичного виховання у 50 рр. стало створення спортивного майданчику у шкільному дворі. Для цього необхідно було виконати великий об’єм земляних робіт. Весь тягар праці спав на плечі учнів 6-7 класів. Ручним шанцевим інструментом, тачками діти перевезли тонни важкого глинистого грунту, щоб облаштувати волейбольний і баскетбольний майданчики. Цими роботами керував вчитель фізичного виховання Худан Михайло Іванович, який у 1955 р. закінчив Бориславський технікум фізкультури.

            У цей час перед фасадом школи закладається розарій, починають висаджуватися різноманітні екзотичні дерева. У школі  панував дух бережливого відношення до шкільного майна, класного інвентаря. Сохрани Боже ту дитину, яка посміла щось написати  на парті , а вже як нашкрябала чи вирізала на дошці, то могла позаздрити мертвим.        Педагоги  слідкували за  зовнішнім виглядом учнів, додержанням особистої гігієни і станом одежі. Існувало негласне правило: «най буде вбрання із заплатками, заштопане, але випране і чисте». З введенням учнівської форми, дівчата обов’язково мали мати  коричневу сукню, чорний фартух, чорні нарукавники. Вимоги до форми одежі хлопців були більш вільними: червоний галстук піонери мали носити в  школі постійно, щодня.

            З перших днів радянської влади  при  школі створюють учнівську бібліотеку. Для інтелектуального розвитку школярів тут була різноманітна література: всі томи «Большой Совецкой Энциклопедии (БСЭ)», «Словар иностранных слов» (1949) під бібліотечним номером 1444. збереглася книжка «Українські народні пісні» Київ.1945  р., яка була передана школі з фондів Головного політичного управління Червоної армії. «Атлас карт и схем по русской воєнной истории». М. 1946.  Безцінний і сьогодні, неперевершений, предмет сновидінь бібліофілів «Альбом по древній  истории» Д.Н. Никифорова. Под редакцией проф. А.В. Мишулина. Учпедгиз 1948.

            Любителі історії могли вичитувати подробиці з історії Стародавнього Риму¹, про перепитії селянських війн  у  Китаї ХІХ ст.² Юні географи, природознавці цікаву інформацію знаходять в інших книгах.³ юні техніки могли прочитати про те,  що всі відомі у світі технічні винаходи і передові технології були зроблені російськими вченими і «Кулібіналами».⁴ Майбутні захисники «социалистической Родины» наповнювалися героїчними почуттями від читання книг на військово-патріотичну тематику.⁵ Була література і для вчителів. Чого тільки коштує книга Цейтліна Н.Ю.

            Начитавшись такої літератури , щоб зняти розумове напруження учні разом з вихователями могли поспівати хітову на  той час пісню «Про батька народного, про Сталіна рідного», де є такі слова:

                       

                                   Про батька народного, про Сталіна рідного

                                   Грими, наша пісне, грими!

                                   Ніхто не зіб’є нас зі шляху побідного, -- 

                                   До щастя крокуємо ми.⁶

 

            Бібліотекарем у школі працював уродженець м. Курськ (Росія),  випускник Празького педагогічного інституту посторонків Володимир Микитович 1886 р. народження. У 70 ррю ХХ ст. він признався, що є сином курського дворянина, що він білоемігрант.

            Книжковий фонд бібліотеки на 1954 р. мав більше 3 тис. томів з різних галузей знань.

            Захоплення викликає і наслідування  потребує трудове виховання учнів, працьовитість дітей. При школі була навчально-дослідна ділянка, фруктовий сад, виноградник, кущі малини, смородини, кролеферма з 50-ма кроликами, відгодовували свиней, парники. На дослідній ділянці вирощували овочі, картоплю, квіти, проводили досліди з рослинами, вели спостереження. У 50-их рр.. в школі навіть розводили шовкопрядів, діти приносили листя шовковиці (тутове   дерево, ипірка), щоб кормити їх. Діти проводили досліди по вирощуванню рослин гідропонним ме6тодом (без грунту), з допомогою живильних розчинів.  Правда дослідження проходили по методиці Лисенка, Мічуріна, але вони привчали  дітей до спостережливості,   працьовитості, прищеплювали любов до хліборобської праці.

            З створенням у 1949 р. колгоспу, і з закладанням  у 1956-1960 рр. 470 га виноградних плантацій і 150 га садів учні надають допомогу колгоспникам.⁷ Вони також працюють у лісництві і засаджують хвойними породами дерев урочище Кошари.⁸

            Протягом  1966 --- 1967 рр. учні беруть участь у добудові чотирьох класних приміщень і встановленні меморіальної плити, пам’ятника учасникам селянського повстання 1921 р. в с. Арданові.

1.Машкін М.О. Історія Стародавнього Риму. «Радянська школа». К., 1952.

2. Кара- Мурза Г.С. Тайпіни.    «Радянська школа». К., 1951.

3.Щербиновский Н.С. сезонные явлеие в природе. М., 1947. (Бібліотечний номер 587); Закарпатська обл.. (короткий довідник).  Ужгород. 1947. (бібліотечний номер 1657).

4. Данилевський В.В. винайдено в Росії. К., 1951. (інвентарний номер 1657).

5. Перля З. линейный корабель. М. 1948. (быблыотечний номер 806).

6. Українські народні пісні. Упорядкували Озеров Л. та майор Ярустовський Б. К., 1945. – с.6.

7. Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська обл. – с. 306.

8. Літопис піонерської дружини імені О. Кошового. – с.1.

 

            Крім буднів, уроків, школярі мали маленькі радощі: відзначали шкільні торжества, під проводом педагогів святкували державні радянські свята.

            1 вересня святкували початок нового навчального року. 7 листопада – роковини Великої  Жовтневої соціалістичної революції, 5 грудня – день Конституції, 30  грудня – День утворення УРСР, 1 січня – Новий рік,  23 лютого – День Радянської Армії, 9-10 березня – Шевченківські дні, 22 квітня – день народження В,І, Леніна, 1,2 травня – Міжнародний день солідарності трудящих усіх країн, 9 травня – День Перемоги,  день створення піонерської організації. З 60=их років почали відзначати Міжнародний жіночий день.

            Вже у 60-их роках учні починають брати участь у міжшкільних спортивних змаганнях по футболу та легкій атлетиці.

            У школі було організовано хор, предметні гуртки.

            У 1979 р. подружня пара Якимів виходить на пенсію. Залишили школу, як солдати пост, виконавши свій наряд, як учителі урок; від дзвінка до дзвінка. Ні дня не проробили більше, після виповнення їм років, що дозволяють піти на заслужений відпочинок.

            Протягом 01.09.1979 р. до 01.09.1983 р. директором школи  був Кощак  Віктор Йосипович. 1955 р. Народження, уродженець с. Довгого, словак по-національності. Стаціонарно закінчив фізико-математичний факультет Дрогобицького педінституту і одержав диплом вчителя фізики і креслення. На час призначення, він став наймолодшим директором серед керівників шкіл Іршавського р-ну. Тоді йому було 23 роки. Кощак В.Й., як індивідуальність відповідав чеховському визначенню, афоризму: «В человеке всё должно быть прекрасным…»

            Музично обдарований, він володів всіма видами креслярських шрифтів, мав гарний почерк, добре грав на баяні, вишукано одягався, мав гарне сімейне виховання, добре грав у настільний теніс, шахмати, дотепний,

Начитаний, логічно мислив, добре володів словом. Це була яскрава особистість, але все ж таки не позбавлена недоліків. Як говорять: «І на Сонці плями є.» 

            У школі починається процес омолодження колективу. Приходять нові вчителі: Хрипта О.І., Савчин Г.В., Шанта Н.М., Косюк М.І, Копин Г.І. Старшою піонервожатою була призначено Ільтьо Валентину Юліївну.

            Віктор Йосипович починає переоформлення школи: стендів, стінгазет, класних кутків, учительської. У Ленінській кімнаті встановлюється паркет, до школи було проведено телефонну лінію. У великій кількості закуповується спортивний інвентар: тенісний стіл, м’ячі, 25 комплектів лиж, 4 гімнастичні мати тренажери. Поповнюються бібліотечні фонди, у школі появляється велика кількість технічних засобів навчання: діапроектори, магнітофони, електропрогравачі, епідіаскопи, сенсорний кольоровий телевізор, 2 кіноскопи «Україна», шкільний радіовузол, обладнання для майстерень.

            Великого успіху досягають учнівські хорові колективи під керівництвом Савчин Г.В., які стають переможцями кущових і районних оглядів колективі учнівського художньої самодіяльності. Пожвавлюється фізкультурна робота в школі. Особливої популярності серед учнів набувають: гандбол, легка атлетика, футбол. Дуже потужною у 1980/81 н.р. стає  гандбольна команда дівчат. За збірну школи виступали тоді: Кобаль Мар’яна, Копин Марія, Мартин Ганна, Муха Марія, Андрела Тетяна, Одинець Мар'яна, Котляр Мар'яна. Учениця Копин Марія В. стає переможцем  районних легкоатлет них кросів. Всі класи школи здають нормативи комплексу ГПО (Готовий до праці і охорони). У школі проводиться районний семінар старших піонервожатих. Старша піонервожата Ільтьо В.Ю. за успіхи в роботі була нагороджена грамотою райвно. За досягнуті успіхи в роботі Кощак В.Й. був переведений в Ужгород, директором станції юних техніків, у 1999 р. він очолить обласний відділ народної освіти.

            У вересні 1983 р. директором школи був призначений Хрипта Степан Степанович. Він народився у с. Арданові 13 серпня 1947 р. заочно закінчив математичний факультет Дрогобицького педінституту ім.. І.Я. Франка (1967 – 1972 рр.).  Очолював педколектив Малораковецької  і Кам’янської шкіл. Вже у перші дні роботи у школі рідного села Степан Степанович мав вирішувати надскладні завдання: відкриття класу для шестирічних учнів, так званого  нульового класу. Це програма «мінімум», а програма «максимум» вимагала розпочати  будівництво нової школи. Стан приміщень Арданівської восьмирічки, які були збудовані на початку ХХ ст. був аварійний. На стінах, від зсувів грунтів, появилися тріщини, які з динамічною швидкістю розширялися кожен рік. Час висунув перед Степаном Степановичем надскладне завдання: пройти всі етапи возведення будівлі нової школи у селі. Бути або не бути новій школі у арданові – третього шляху йому не було дано.

Протягом 1985 – 1987 рр. народним способом будується  приміщення для  учнів шестирічного віку. Тут працювало все село. Посильні роботи виконували учні старших класів. Хрипта С.С. повністю поринає у вир будівництва.  Треба було перевтілитися у постачальника  матеріалів, прораба, сторожа, а в кінці-кінців землекопа, чорно робочого, вантажника. Дні і ночі забирала у нього справа будівництва. А ще залишалася основна робота: навчання і виховання підростаючого покоління, дружина і п’ятирічний син. Багато часу займала участь у діяльності первинної організації комуністів, виконання повноважень сільського депутата, голови первинної організації товариства. «Знання», участь у суботниках і недільниках.

У 1987 р. корпус для занять шести річок було введено в дію. Тут були три просторі, великі, світлі кімнати: спальня, кімната для ігор і розваг дітей, навчальне приміщення. У великому підвальному приміщенні було обладнано майстерню. Це була, фактично, четверта громадська споруда, введена в експлуатацію за роки радянської влади у селі.

22 вересня 1983 р. Арданывчани пережили найстрашнышу автомобыльну аврыю, яка трапилася на Закарпаття за всю  його історію існування. У пекельному вогні дощенту згорів рейсовий автобус по маршруту Мукачево – Арданово. У гіркий попіл перетворилися тіла 29 пасажирів і серед них тринадцять арданівчан. Поет Кузан В . написав про це вірш – реквієм :

            Тут згоріли молодість

            І старість ,

            Цвіт кохання і тепло

            долонь…

            Та дорога, що вела додому

            У пекельний привела вогонь¹

 

Серед жертв катастрофи були десять випускників Арданівської восьмирічки за 1981, 1982 – 1983 рр.

            Весь педагогічний колектив, всі учні школи взяли участь у траурних церемоніях. У полум’ї згоріли : Садварій Михайло, Андрела Василь, Плескач Марія, Синитар Ганна , Кобаль Марта,  Товканець Марія, Гардубей Іван, Капустей Іван,  Шанта Іван, Мартин Ганна.² Вічна їм пам’ять .Через багато років , непритомна сльозина падає на ці рядки.

 

1. Ціцак Михайло. Тут згоріли молодість і старість… // Нове життя. 25 вересня 2003 . с. .,3

2. Галас В. Згорілі у полум’ї катастрофи. // Ріо 20 вересня 2003. с.,- 14,15.

 

 

 

 

У цей час в школі створюються два хори – молодших класів ( 1 – 5 ) класи ) та учнів середнього шкільного віку ( 6 – 9 кл ) , а також ансамбль хлопчиків, вокальний дівочий ансамбль та гурток  солістів – вокалістів. З 1984 р. виступає й жіночий вокальний ансамбль учителів.¹ В усіх концертах та оглядах учнівського хору обов’язковою умовою є акапельний твір. З народних пісень виконувалися такі твори : « Женчичок – бренчичок « .

» Чуєш брате мій «, « Ой з – за гори кам’яної « , « Ой служив я в пана « , « А вжек весна , а вже красна «. З авторських пісень – « Карпатська легенда « А. Кос – Анатольського , « Шкільний дзвінок « Я. Ярославенка , « Школярський гімн « І. Шамо, « Україна, любов моя» О. Бедзика, « Україно моя « О. Худи, « Пташка співає² « В. Габрон, « Барвінкові зорі « та ін. Учнівський хор співає і під час богослужіння у сільській церкві. Та надзвичайно урочисті хвилини, коли в церкві лунає злагоджений спів молодих голосів. Від цього серця віруючих розчулюються , стають добрішими. Учнівський хор – учасник  районних оглядів духовної пісні, призер багатьох фестивалів , учасник обласного фестивалю духовної пісні. У грудні 2001 р. хористи виступили на обласному телебаченні, виконували колядки, духовні й народні пісні. Цю передачу дивилось все село.³

            Ці речення, неначе звіт про роботу , справжнього патріота рідного краю , вчительки музики Савчин Ганни Василівни.

            Активізується в цей період туристсько – краєзнавча робота в школі. Учнівські роботи « Городище Богослов – визначна археологічна пам’ятка», « Загадкова печера «, « Голгофа єпископа Теодора  Ромжі « , « Загинув смертю хоробрих» , « Партизанський загін Д. Усти – І. Прищепи «,  « Тут згоріли молодість і старість « здобувають перші місця в обласному етапі Всеукраїнської учнівської пошукової експедиції « Краса і біль України « за напрямками : « З попелу забуття « « Мальовнича Україна « .

             30 березня 2007 р. за вагомий за вагомий  вклад та велику організаторську роботу щодо залучення молодого покоління до вивчення , збереження історико – краєзнавчої спадщини нашого народу та виховання у нього любові , поваги і пошани до шашої батьківщини вчитель історії Сенишин М. І. був нагороджений Почесною грамотою управління освіти і науки Закарпатської ОДА .⁴. У 2008 р. аналогічною грамотою був нагороджений знову, але вже від Міністерства  освіти і науки України .